тюрьма народов это не просто фраза
Saturday, 26 April 2025 01:31![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
selengahttps://assassins-cloak.dreamwidth.org/123808.html
Галіна Керська, 25 квітня 1940 року
Зі щоденника Галіни Керської (1925–2022), польської бібліотекарки і книгознавиці, уродженки Бресту, яку у квітні 1940 р. вислали до Казахстану:
Зранку широко відчинили двері вагонів. Макінка. Станція, яких багато. За будинком вокзалу видно скромні дерев’яні хатинки. Що ж, ми в Азії, в Казахстані. До вагонів під’їхали вантажівки, завантажили нас, і кожна поїхала в інший бік. Все небо затягнуло хмарами і почав падати невеликий, але постійний дощ. Доки ми доїхали на місце проживання, повністю промокли. Про те, щоб узяти парасолі, ніхто не подумав.
Вивантажили нас, 10 родин, у тому числі п’ятьох самотніх пань, перед конторою, тобто бюро колгоспу Іванківка (повіт Макінка, Акмолинське воєводство). Зібралися люди, щоб на нас подивитися, тісно оточила громада дітей різного віку. Жінки загорнуті в хустки, сірі, ніякі. І такі чоловіки у ватниках, бо ще холодно. Обличчя білих людей, це росіяни. А навколо розкинулося село, загублене у степу, без дерев, мокра і пожовкла трава простягається аж до обрію. Громадян цієї землі, казахів, якось не видно.
Щось почало душити мене в горлі. І лють, страх. Здавалося мені, що ми звалилися кудись, звідки не буде порятунку, і решту життя я проведу в цьому злиденному казахському сільці. Я з зусиллями стримувала сльози, бо кожну з нас із цікавістю оглядали. Коментували вбрання. Як на перському ринку. «Польських панів» тут уже давно, давно не бачили. Мама і Юлек трималися героїчно, у мене були мокрі очі.
Назустріч нам вийшли кілька чоловіків, колгоспна влада. Привітались, і один з них, голова колгоспу тов. Полозков – як його представили – повідомив, що привезли нас сюди на «пєрєвоспітаніє» працею, що мусимо забути про свою Польщу, а з часом, може, станемо хорошими громадянами Совєтського Союзу. Також додав, що після двох днів відпочинку бригадири визначать нам роботу. Без його дозволу іти за село не можна. Колгосп не зобов’язаний піклуватися про наше харчування, тому мусимо давати собі раду самі. Їдальні тут немає, пекарня пече хліб тільки для колгоспу, на т. зв. «пайку» для бригад, які працюють весь день у полі. Перші кілька днів ми отримуватимемо трохи хліба і збираного молока, яке тут називають обратом. Потім «обрат» можна отримувати в молочарні тільки для працюючих.
На розпачливі питання, як будемо тут жити, адже в полі і взагалі в таких умовах ми не працювали... відповідь була коротка і ясна:
– Прівикнєтє, а как нє прівикнєтє, так подохнєтє.
Ціле щастя, що досить швидко нас розквартирували у місцевих селян – колгоспників. Нашу родину взяла до себе одна з багатших господинь, Сітнікова, яку всі називають Сітнічихою.
(Halina Kierska, Kędy kazachski step... Dziennik deportowanej 1939–1946 (Wrocław: Polskie Towarzystwo Ludoznawcze), 2009, s. 54–56. Переклад з польської)
Галіна Керська, 25 квітня 1940 року
Зі щоденника Галіни Керської (1925–2022), польської бібліотекарки і книгознавиці, уродженки Бресту, яку у квітні 1940 р. вислали до Казахстану:
Зранку широко відчинили двері вагонів. Макінка. Станція, яких багато. За будинком вокзалу видно скромні дерев’яні хатинки. Що ж, ми в Азії, в Казахстані. До вагонів під’їхали вантажівки, завантажили нас, і кожна поїхала в інший бік. Все небо затягнуло хмарами і почав падати невеликий, але постійний дощ. Доки ми доїхали на місце проживання, повністю промокли. Про те, щоб узяти парасолі, ніхто не подумав.
Вивантажили нас, 10 родин, у тому числі п’ятьох самотніх пань, перед конторою, тобто бюро колгоспу Іванківка (повіт Макінка, Акмолинське воєводство). Зібралися люди, щоб на нас подивитися, тісно оточила громада дітей різного віку. Жінки загорнуті в хустки, сірі, ніякі. І такі чоловіки у ватниках, бо ще холодно. Обличчя білих людей, це росіяни. А навколо розкинулося село, загублене у степу, без дерев, мокра і пожовкла трава простягається аж до обрію. Громадян цієї землі, казахів, якось не видно.
Щось почало душити мене в горлі. І лють, страх. Здавалося мені, що ми звалилися кудись, звідки не буде порятунку, і решту життя я проведу в цьому злиденному казахському сільці. Я з зусиллями стримувала сльози, бо кожну з нас із цікавістю оглядали. Коментували вбрання. Як на перському ринку. «Польських панів» тут уже давно, давно не бачили. Мама і Юлек трималися героїчно, у мене були мокрі очі.
Назустріч нам вийшли кілька чоловіків, колгоспна влада. Привітались, і один з них, голова колгоспу тов. Полозков – як його представили – повідомив, що привезли нас сюди на «пєрєвоспітаніє» працею, що мусимо забути про свою Польщу, а з часом, може, станемо хорошими громадянами Совєтського Союзу. Також додав, що після двох днів відпочинку бригадири визначать нам роботу. Без його дозволу іти за село не можна. Колгосп не зобов’язаний піклуватися про наше харчування, тому мусимо давати собі раду самі. Їдальні тут немає, пекарня пече хліб тільки для колгоспу, на т. зв. «пайку» для бригад, які працюють весь день у полі. Перші кілька днів ми отримуватимемо трохи хліба і збираного молока, яке тут називають обратом. Потім «обрат» можна отримувати в молочарні тільки для працюючих.
На розпачливі питання, як будемо тут жити, адже в полі і взагалі в таких умовах ми не працювали... відповідь була коротка і ясна:
– Прівикнєтє, а как нє прівикнєтє, так подохнєтє.
Ціле щастя, що досить швидко нас розквартирували у місцевих селян – колгоспників. Нашу родину взяла до себе одна з багатших господинь, Сітнікова, яку всі називають Сітнічихою.
(Halina Kierska, Kędy kazachski step... Dziennik deportowanej 1939–1946 (Wrocław: Polskie Towarzystwo Ludoznawcze), 2009, s. 54–56. Переклад з польської)